Арешт на автомобіль як запобіжний захід у кримінальному провадженні

Так, завданням арешту майна є запобігання можливості приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження майна.

З метою забезпечення збереження речових доказів, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 КПК України.

Відповідно до ст. 173 КПК України слідчий суддя, суд відмовляють в задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту.

При вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: 1) правову підставу для арешту майна; 2) достатність доказів, що вказують на вчинення особою кримінального правопорушення; 3) розмір можливої конфіскації майна, можливий розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та цивільного позову; 4) наслідки  арешту майна для інших осіб; 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.

Вилучення майна слідчим може бути визнане безпідставним та на нього не може бути накладено арешт, якщо вилучено майно не є предметом кримінального проступку та не є доказом, що вказують на вчинення мною або іншими особами кримінального правопорушення.

Автомобіль може бути визнаний слідчим речовим доказом, але на нього слідчим суддею може бути накладено арешт не через це, а через те, що це майно підлягає спеціальній конфіскації, якщо стаття ККУ передбачає конфіскацію майна.

При цьому слідчий повинен надати докази та довести, що існують докази та факти, відносно того, що особа вчиняла злочинні дії, тобто обгрунтованість підозри.

Відповідно до ст. 23 КПК України “безпосередність дослідження доказів” – “Суд досліджує докази безпосередньо. Сторона обвинувачення зобов’язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом”.

Можна доводити, що вилучене майно дійсно не є доказами.

Речовими доказами згідно ч. 1 ст. 98 КПК України є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Згідно вимог ч. 1 ст. 173 КПК України слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першої статті 170 КПК України.

Слідчий суддя може прийти до висновків про достатність підстав вважати, що в разі не накладення арешту, щодо вказаного тимчасово вилученого майна можуть бути вчинені дії, передбачені абз. 2 ч. 1 ст. 170 КПК України.

За таких обставин, слідчий суддя вважає, що дізнавачем або слідчим доведено, як наявність ризиків, передбачених абз. 2 ч. 1 ст. 170 КПК України, так і необхідність арешту тимчасово вилученого майна.

Суддя повинен зазначити які саме ризики є та чим вони підтверджуються.

Таке твердження суду повино відповідати вимогам розумності обмеження права власності завданням кримінального провадження (п. 6 ч. 2  ст. 173 КПК України).

Щодо непорушності права власності

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статей 7 та 16 КПК України, загальною засадою кримінального провадження є недоторканість права власності. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому КПК України.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (рішення ЄСПЛ у справі «Суханов та Ільченко проти України»).

Так, у справах “Бакланов проти Росії” (рішення від 9 червня 2005 р.), “Фрізен проти Росії” (рішення від 24 березня 2005 р.), ЄСПЛ зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу “законності” і воно не було свавільним.

За таких обставин, накладення арешту на всі мої вилучені документи суперечить вимогам ст.ст. 167-173 КПК України, так як крім того, що вилучене майно не може бути використано як предмет або доказом кримінального правопорушення, були допущені вказані вище суттєві порушення.

Таким чином можна намагатися доводити, що суд належним чином не дослідив наявні докази, віднісся формально до питання розгляду клопотання, хоча слідчий суддя повинен на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити чи є причетність особи до вчинення кримінального правопорушення вірогідною та достатньою для застосування щодо неї обмежувальних заходів та арешту майна.

Для отрмання правової допомоги по таких справах радимо вам звернутися до наших спеціалістів.


Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *